Навіть не знаю, з чого почати. Певно з того, що поставлені цілі не були досягнуті. Ми пройшли лише третину від запланованого маршруту. А снігу на верхах випало більше метра. Пересуватися в таких умовах практично неможливо, хоча ми й пробували з усіх сил) Швидкість пересування приблизно п'ятсот метрів за годину. З такими темпами ми далеко не зайшли, і мусили повернутися Виною всьому - лінь: просто полінувався взяти снігоступи, понадіявшись на погоду. Але тим не менше, будь-які проблеми - це досвід. Тому помилки, які були допущені, в майбутньому я постараюся не повторювати. Особисто я все одно отримав невеличку дозу задоволення від зимових гір. Як-не-як, це була пригода)
Ну і традиційно, як завжди, мали йти багато людей, а пішло троє). Дякую за Компанію Андрію і Марічці

День 1

Якщо ви сіли в маршрутку - це вже 80 відсотків успіху. Якось так склалось, що усі три останні рази, коли я їхав з Марічкою, ми не могли навіть нормально доїхати до Осмолоди. Коло невезіння розірвано). Дві з половиною години ям - і ми в точці старту Осмолода здивувала і трохи засмутила. В селі геть немає снігу і відлига, трохи накрапає дощ. Так відразу і не скажеш, що зараз січень місяць. Я ще не бачив такої зими в Осмолоді. В долині стояв густий туман, лиш час від часу, ми бачили лісисті схили гір. І на деревах був іній, чи то сніг, що давало якусь надію. Не пробули ми в селі й пів години, за цей час повз нас проїхало дуже багато лісозаготівельної техніки. З такими темпами цей регіон може перестати бути лісистим, і втратить свою естетику. Ми завбачливо одягли бахіли, і рушили в дорогу. Так ми дійшли до роздоріжжя, де наш маршрут звертав в долину Котельця. Він все ще йшов автодорогою, але вже вужчою. Покриття ставало все гіршим, і наші бахіли виправдовувати себе на всі сто. В якийсь момент дощ перейшов у мокрий сніг. Якщо до цього було важко зрозуміти, яка зараз пора, то зараз погода чітко давала нам знати, що зима буде) Ось ми дійшли до чергового роздоріжжя. Трохи зупинились на невеличкий привал, набрали води, перекусили батончиками. Зараз у нас є вибір: йти далі долиною річки - чи піднятися до сідла (там ще стоїть будиночок) і потім траверсувати гору. Минулого року, під час соло-походу, я ходив траверсом, і мені сподобалось. Ми порадились і вирішили пройти через сідло. На мій подив, підйом давався досить легко, мені навіть здалося, що влітку з меншим рюкзаком мені йшлося набагато важче. У компаньйонів проблем теж не було, усі рівномірно і злагоджено. З набором висоти, ставало видно схили сусідніх гір, що додавало оптимізму і явно показувало, що ми рухаємось вгору) З набором висоти снігу ставало ще більше. Так ми дійшли до траверсу, йти стало взагалі легко. Стежка була дуже гарною, вона проходила між дерев, які з однієї сторони обліпило снігом. Ось ми вже й дійшли до місця, де треба трошки піднятися до сідла гір. Тут стоїть будиночок. Ми ще здалеку почули запах диму, - значить, всередині хтось є. Так і було - всередині був чоловік. Микола - тутешній відлюдник, він живе в цьому будиночку вже кілька років. Про нього колись навіть знімали репортаж. Ми зайшли в будинок, всередині було тепло. Надовго тут затримуватися не збиралися, про що ми сказали Миколі. Не скажу, що він сильно був радий нашій компанії, але й вороже себе не вів. Ми зварили кави, перекусили бутербродами з арахісовою пастою, пригостили Миколу, і вже збиралися йти. Коли Микола сказав, що має для нас завдання, ми здивувалися, яке ж завдання для нас він може мати. Це виявилося досить просто - він просив занести сокиру до будиночка, до якого ми йшли. Хтось передав йому сокиру і сказав занести до притулку,і він передав це завдання нам. Я відчув себе героєм якоїсь комп’ютерної RPG. Сокира, це добре, буде чим дров наколоти, тож беремо квест) Ми знову спустилися до траверсу і рушили ним. Спочатку стежка була легка, і йти нею було одне задоволення. Але в місцях, де стежка виходила з лісу, було дуже багато снігу, по коліна, а місцями й більше. Тут швидкість пересування падала дуже сильно. У такому темпі ми проходили 500 метрів за десять хвилин. В літньому поході мені здавалося, що вирубок було небагато; взимку ми потратили на цю ділянку утричі більше часу, ніж я влітку. Почало смеркати. Ми одягли і ввімкнули ліхтарі. Так як ішли ми довго, а стежку було видно дуже погано і слідів не було, я переживав, що ми можемо пройти початок підйому до притулку. Нас за заспокоювало маркування на деревах, яке ми бачили час-від-часу. Але наші переживання були марними, Ми вийшли на невеличку галявину, де стояв вказівник. А ще добре виднілися старі сліди, що вели до будиночка. Хоч ми й сильно втомилися, ми зібралися й одним ривком дійшли до притулку. Яке ж це круте відчуття, коли ти вночі ломишся, не ясно толком куди, і раптом промінь ліхтаря вдалині нащупує силует будиночка. На наш подив, всередині нікого не було. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли притулок був порожній. Далі нас очікували нові пригоди. Спочатку ми розмістились в одній кімнаті, але після безуспішних спроб розтопити буржуйку, ми перейшли в іншу. Навіть в іншій кімнаті буржуйка теж не сильно хотіла горіти і коптіла. Комин вже на лад дихав, і от-от міг взагалі розвалитися. Я обережно закрив дірки якимось шматками фольги і заткнув шпари скловатою яка валялася на підлозі. Через якийсь час вона трохи прогрілася, і мої старання, в які я сам не сильно вірив дали результат. Буржуйка нагрілася, перестала чадити, і стала потроху нагрівати кімнату. Друга проблема була наступна: колода, з якої завжди текла вода - зруйнувалася. І набрати води тепер не так просто, тому ми просто топили сніг. Що теж додавало трохи дискомфорту. Їсти хотіло не сильно, а от пити так. І як на зло, талою водою дуже важко напитися, вона майже не має мінералів і дуже погано засвоюється організмом. Тому чаю ми пили багато) Коли в хаті стало зовсім тепло, нас геть розморило, і Марічка успішно вирубилась раніше за усіх, навіть не дістаючи спальник). Згодом ми постелили спальні мішки і теж полягали спати.

День 2

Сніг йшов цілу ніч, випало сантиметрів 20 снігу. Це це на додачу до того, що його ще вчора було по коліна. Якщо ходити протоптаними стежечками, то нормально, але крок в бік і провалюєшся по пояс) Сьогодні в нас по плану було піднятися на гору Грофа, і звідти перейти на інший будиночок. Марічка сходила в розвідку, оглянути стежку на гору, і її не було, і снігу по пояс а то й більше. З цим ясно, туди ми не йдемо. Тож п'ємо каву, снідаємо збираємо речі і покидаємо притулок. Йдемо в напрямку гори Паренки. Спочатку стежка йде лісом, ну як стежка, маркування. В лісі снігу багато, дерева його геть не стримували, бо хуртовина вночі була з сильним вітром. Тому весь сніг лежав на землі. Коли ми вийшли з лісу, ситуація не покращилась, місцями навпаки. На полонині вітер поробив великі замети. Пересуватися за таких умов досить проблематично. Як ви уже зрозуміли Йшли ми дуже повільно. Ну як йшли... повзли, гребли. Пройшло години зо дві, за цей час ми не пройшли і кілометра. Треба бути реалістами, без снігоступів ми сьогодні далеко не зайдемо. Тож розвертаємося і йдемо назад до притулку. Дорога до притулку зайняла менше часу. Йти протоптаною колією набагато легше. Цю саму відстань в зворотному напрямку ми пройшли за пів години. Наша кімнатка ще не встигла охолонути, тож пічка цього разу розтопилася легше. Трохи засмучені, але розуміючи, що ми спробували, починаємо займатися побутом. Заготували дров, не даремно несли сокиру. Я розчистив джерело від снігу та землі. Трохи заглибив його. І тепер з нього можна чашкою набрати води. Нарешті в нас є нормальна, а не тала вода. Нарешті ми можемо напитися. Дні взимку короткі і вже починало темніти. Але на відміну від учора ми мали запас дров, багато води і теплу кімнатку. Тож вечір був приємним. Готуємо, їмо, варимо чай, спілкуємось. Коли стало геть темно, я поставив камеру на штатив і пішов на вулицю фотографувати. Небо в основному було затягнуте хмарами, але сильний вітер час від часу розганяв їх і я бачив шматочок зоряного неба. Сфотографувати це я не встиг. Весь час йшов сніг, і продовжив падати вночі. А сьогодні стараємося лягти раніше, щоб завтра встати рано і вже тоді будемо вирішувати, що робити далі.

День 3

Ранок видався напрочуд гарним і сонячним, ми прокинулися, коли сонце якраз виходило з-за гір. Погода гарна, настрій хороший. Прибираємо після себе, лишаємо невеликий запас дров для майбутніх гостів. Позбирали чуже сміття в будиночку, вийшов невеликий мішок. Оскільки йдемо вниз, вирішили, що спустимо і його. Випили кави, поснідали, зібралися і йдемо вниз. На полонині дуже багато снігу, але темп руху нормальний. Сунутись вниз набагато легше ніж йти по рівному і тим більше йти вверх схилом. З скиданням висоти снігу поступово стає менше, і йти стає взагалі комфортно. Доходимо до невеличкого мостика через струмок, тут чимало крутих спусків, тож де ми могли - спускалися нормально, а де не могли - просто з'їжджали на ногах або на дупах. Стежка далі йшла понад струмком, і потім виходила на дорогу, якою ми дійшли сюди. Чим нижче ми йшли, тим менше снігу ставало. Аж не віриться, що годину тому снігу було по пояс. Виходимо на велику насипну лісовозну дорогу, тут від зими і сліду не лишається. Ще пів години - і ми дійшли до села. Викинули сміття в контейнери. В запасі у нас було чимало часу, і ми сподівалися зупинитися в якомусь готелі, помитися, можливо, навіть поваритися в чані. І вже завтра поїхати.

Але наші плани провалились: в селі не було електрики, і всі готелі, куди ми дзвонили, були просто теплими будинками, які за рівнем комфорту не сильно відрізняються від місця, звідки ми тільки-но спустилися. І ми там навіть не зможемо помитися. І при тому адміністрація зовсім не йде на зустріч і не пропонує ніяких варіантів. Мовляв, ціна та сама, нічого не знаємо. Дуже клієнто-орієнтований сервіс. Для мене трохи дивно, чому в готелях в таких місцях немає хоч якихось невеличких бензогенераторів.

Нас такі розклади не влаштовували, ми зайшли в місцевий магазинчик, сіли там,якось з горем пополам поміняли білети прямо з мобільного телефону і стали чекати автобус до міста. До останнього ми не знали, чи він буде. Дякувати привітній старенькій продавщиці магазину. Вона зв'язалася з водієм і сказала, що тут чекають люди, і наказовим тоном попросила водія їхати до села. Хтозна, може, якби не ця бабуся, він міг би і не доїхати, просто розвернувся би в іншому селі... Тож ми їй подякували, лишили на чай, і пішли чекати автобус. Через певний час автобус дійсно приїхав, ми повантажилися в нього і поїхали...

Висновки

Схоже, що цей рік продовжує традиції наступного. В цій, на перший погляд, не дуже вдалій мандрівці, я знову зрозумів для себе що мати плани це добре. Та не варто сильно перейматися, коли вони міняються. Просто треба діяти за обставинами, робити так, як вам підказує внутрішнє чуття. Сподіваюся, що найближчим часом я все ж зможу повернутися сюди і пройти запланованим маршрутом. Можливо я зроблю це сам, можливо з кимось.

Дякую за увагу і за час! Гарних мандрівок, зустрінемося на стежках!

Коментуйте, питайте, не соромтесь.

Дякую за увагу!

Відео

Щоб не пропустити нові відео та публікації ПІДПИСУЙТЕСЬ на мій канал.