Сходивши минулого року цим маршрутом, було відмічено, що його можна пройти без бівачного спорядження. Ночувати можна в наперед заброньованих притулках, садибах та базах відпочинку. З розрахунку на це і планувався цей маршрут і спорядження під нього. Ми йшли без наметів, килимків. Лише з легенькими, літніми спальниками, та й ті тільки для однієї ночівлі на господарстві на полонині Борсучина.

День 0,

Або Дід на Чорному BMW

Будьмо чесні - ми всі ходимо в гори, щоби відчути на собі дух пригод. От у нас пригоди почалися ще до прибуття в гори. Поки поїзд стояв на станції Тернопіль, ми вийшли з вагону. Провідниця запевнила нас, що поїзд стоятиме двадцять хвилин. Нашому здивуванню не було меж, коли він рушив за хвилин десять. Ми все ще сподівалися, що це просто перечіплять локомотив. Але подзвонивши другу, який був у поїзді, ми зрозуміли, що поїзд не повернеться, і наступна зупинка: Теребовля… Часу на роздуми в нас було небагато, і єдиним адекватним рішенням було швидко шукати таксі й летіти в сусіднє місто. Так ми і зробили.

Відразу біля вокзалу взяли перше ж вільне таксі. За кермом старенького чорного BMW був ще старіший дідусь, який геть не здивувався нашій ситуації. Очевидно, таке трапляється часто, і він уже не раз виручав таких горе-мандрівників. За порівняно невеликі гроші, ми поїхали. Як тільки ми виїхали за межі міста, водій втиснув педаль у підлогу, і старенька беха летіла 160 новенькою, рівною дорогою. Адреналіну додавало те, що в машині не було ABS, і дідусь прекрасно з цим справлявся. Перед крутими поворотами той енергійно й систематично стукав ногою по гальмах. Ми бачили наш прогрес у порівнянні з поїздом, друг поділився своєю геолокацією, й ми вже наздогнали, а потім і почали обганяти поїзд. Розрив між нами все збільшувався, й ось уже доходив до десяти кілометрів. Ми вже заспокоїлись і порадили дідусеві їхати тихіше, але він і чути нічого не хотів. Чи то адреналін йому вдарив у голову, чи ще щось. Аргументував він це тим, що там вкінці бруківка, і їхати швидко там уже не вийде. У результаті, бруківки там було метрів 250). Ми встигли й чекали наш поїзд ще хвилин із двадцять.

Сівши в поїзд ми ще з годину не могли заспокоїтись і заснули ближче до півночі.

День 1

Вороненко, підйом на Кукул

Ми стартували із станції Вороненко, у долині було дуже холодно і стояв густий туман. Сонце ще не зійшло. До залізничної станції під’їхали старенькі жовті Жигулі, які тут ще заглохли. Водій відкрив капот і почав там щось чаклувати. Уже через кілька хвилин авто завелося, викидаючи клуби невідпрацьованих газів із глушника. А ми собі налаштовували рюкзаки і спорядження. Коли всі були готові, ми рушили жовтим маркованим маршрутом, який спочатку йде селом. Коли ми піднялися трохи вище, сонце вже почало сходити і пробиватися через ранковий туман. У поєднанні з місцевими колоритними загорожами з жердок і традиційними гуцульськими хатками це виглядало просто чарівно. Тут із долини стало чутно гучний низький звук дизеля, що їхав сюди з Ворохти. Я вирішив, що він уже геть близько, і вирішив його дочекатися, щоби сфотографувати. Мені здалося, що поїзд ось-ось виїде з-за гори й зупиниться на станції в долині. Але чекали ми ще хвилин п’ятнадцять, чому не сильно були раді місцеві пси, що здійняли гавкіт. Але мене було вже не переконати, я вперто чекав поїзд. Уже і пси замовкли, чи то сприйнявши мене за дерево, чи то за свого. Коли з туману почали пробиватися два вогники фар, і чорний дим із труби. Задоволений, що дочекався і сфотографував, я з командою рушаємо далі. Там де минулого року була багнюка, цього разу було сухо. Очевидно, вночі були приморозки. Тому йти нам було легко і приємно. Ось ми вже й виходимо на першу полонину з альтанкою й гойдалкою. Тут ми трохи подуркували, пофотографувати й пішли далі. Заходимо в ліс, тут невеличкий підйом і знову спуск до господарства на полонині Буковина. Біля курної хати стоїть чимала альтанка. Тут ми зупинилися на обід. Вода знаходиться тут же на полонині трохи внизу. Потік слабенький, вода ледь капає, але хоч ми і витративши трохи часу, усе ж набрали собі води на сухпайки та каву. Добре пообідавши збираємося і йдемо далі, тут знову підйом і заходимо в ліс. Тут ще кілька наборів висоти й ми виходимо на полонину, з якої відкривається вражаючий краєвид на сусідні гори. Далі дорога йде до полонини Григорівка з господарством на ній. Подорозі знаходимо футляр із театральним біноклем. Після того, як усі по черзі погралися ним, кладемо його назад до футляру й лишаємо там, де і знайшли. Там ми дійшли до полонини Середня, де ми зупинилися на привал. Поповнили запаси води та трохи відпочили. Води тут теж не багато, капає вона повільно. Піднімаємось на хребет, де вже не дорога, а стежка, трохи поблукавши повертаємо на стежку до полонини Борсучини. Спочатку тут йде досить круте скидання висоти, але далі трек стає потроху пологішим і потім йде майже рівно аж до самої полонини. Тут нас уже чекають - Василь зустрічає нас. Ми відразу розмістилися в наперед домовленому будиночку. Не встигли ми й розпакуватись, як той пропонує нам обід полонинським баношем із бринзою. Ми подумали, що то хороша ідея, й погодилися. Мінус один клопіт - не доведеться готувати на газу. Смачно пообідавши, відпочиваємо й милуємося всім. А подивитися є на що. Тут і вівці, і кози, і кілька вівчарських псів. Та й краєвид із полонини нікого не залишить байдужим. Коли вже геть стемніло, а темніє зараз рано, на небі стало видно зорі. І не просто зорі, а Чумацький Шлях. На небі ні хмаринки, саме час для астрофотографії. Розтопивши пічку, вилазимо на другий ярус ліжок і намагаємося заснути. Залазити в спальники не хочеться, бо ще досить жарко, лиш після опівночі я заліз у мішок.

День 2

Кардіо маршрут, або «Здоров’я загиблим!»

Прокинулися ми рано. Уже о шостій ранку я поставив грітися воду на газу й розтопив буржуйку, щоб було легше збиратися. Надворі ще було темно, коли почало світати, і ми побачили долини, залиті туманом. Поснідали, подякували хазяїну, і рушили далі маршрутом. А йшов він назад на хребет. Підйом сьогодні вже не здавався таким страшним, як учора. Ми досить швидко вийшли на полонину Лабєска. Тут трохи зупинилися, дали відпочити ногам. Сьогодні знову ні хмаринки, сонце пече, ніби влітку. Ми навіть трохи згоріли за ці два дні. Тільки зрідка прохолодний вітер нагадує, що вже майже листопад. Далі стежка йде до полонини Озірної, а там і до полонини Кукул із великим господарством на ній. Проходимо його, і вже майже перед самим старим кордоном поповнюємо запаси води з джерела. Ось ми вже й вишли на стежку старим польсько-чеським кордоном. Трохи блуканули, ледь не спустившись у Лазещину, але вчасно помітили на навігаторі, що відходимо від маршруту і швидко повернулися назад. Спочатку тут йде досить тривалий і неквапливий спуск, після чого дуже крутий підйом на невеличку вершину. Дався він нам нелегко, кут тут дуже крутий. Поки ми відпочивали на вершині, нас наздогнали трейл-раннери й побігли собі далі. Віталій не міг із цим змиритися і спробував їх наздогнати. Що в нього вийшло. Він, навіть їх випередив на якийсь час. Трек знову йшов вниз. Не дуже приємне відчуття, коли знаєш, що потім знову підніматися. Цього разу підйом був ще крутішим, а лізти треба було ще вище. Я відчував, як сили потроху покидають мене, а йти нам було ще чимало. На вершині Малої Козьмески ми підкріпилися батончиками й пішли. На щастя, далі маршрут набирав висоту без різких перепадів. Ось ми вже вийшли на стежку з Говерли до Заросляка. Тут «пакарітєлі» з дітьми спокійно собі спускались із Говерли у флісових костюмчиках. Милися в струмку, знімали це все на камеру, а далі хтось пив цю ж воду. Таке враження, що місце, де ми були годину тому, дуже далеко звідси, а воно от геть поряд. Місце, де ти можеш просто заблукати, впасти без сил… А тут уже цивілізація. На останніх залишках сил ми все ж дійшли до бази, навіть засвітла. Ярмарок ще працював, ми першим ділом пішли на базу і спробували заселитися, але то виявилося не так просто, як минулого разу. Ми набрали адміністратора за номером, і нас попросили почекати півгодини. Ми вирішили не втрачати час і пішли на ярмарок, купили собі хот догів, батончиків і повернулися назад. До того часу прийшов хлопчина, який пішов нам показувати номери. Ті були в не найкращому стані, видно, що після минулих відвідувачів не прибрали. Більше всього повеселило, коли він сказав просто перевернути простирадло на іншу сторону. Але вже майже ніч, шукати ще щось не хотілося, й ми зупинилися тут. Крім того, тут був гарячий душ і тепло. Ось уже стемніло. Вийшовши на балкон, я знову побачив зорі й Чумацький Шлях. На небі знову ні хмаринки. Явзяв камеру, поставив на штатив, і спробував щось сфотографувати. Спати ми знову лягли досить рано, будильник поставили на шосту ранку, щоби завтра вийти якнайраніше. Адже за планом в нас найбільший відрізок маршруту.

День 3

Несамовите, Шпиці, Бистрець

Як і планували, прокинулись о шостій. Поснідали, спакували наплічники, розрахувалися за житло(тут, до речі, працює термінал) і повернулися на трек. Маршрут до озера нескладний, стежка в основному проходить лісом, час від часу її перетинають чималі струмки. Набір висоти поступовий, йти легко і приємно. Іноді ми виходили на відкриту місцевість, звідки відкривались гарні краєвиди, але вже подував холодний вітерець. Майже перед самим озером традиційно збилися з маршруту й пішли якоюсь малоходженою вівчарською стежкою. Особливого бажання розвертатися не було й ми тупо в лоб вилізли на майже вертикальну стіну. Проходимо через зарослі жерепу, й ось воно — озеро Несамовите. Його поверхня вкрита льодом. Досить товстим, сантиметрів п’ять-сім. Зупиняємось тут перепочити і випити чаю. Знайшли затишне місце на березі, закрите жерепом з однієї сторони, так що тут було досить затишно. Після чаю йти далі вже трохи лінь. Але пересилюємо це в собі, пакуємось і йдемо. Від озера піднімаємося стежкою, яка спочатку йде жерепом. Такого свинства я ще не бачив, люди ходили в туалет прямо на стежці, кругом повно туалетного паперу й серветок… На схилі Туркулу місцевий збирає мох у мішок Піднявшись не хребет, бачимо епічні краєвиди. Тут дме сильний холодний вітер, що продумає в’язану шапку, мов її й немає. Восени Чорногірський хребет дуже мальовничий, жаль лиш, що сильний вітер заважає зупинитися й роздивитися довше. Одягаємося тепліше, капюшони, бафи. Уже так можна йти. На небі з південної сторони помітили перші за три дні хмари. Згодом ми дійшли до повороту на Шпиці, минулого разу ми ледь бачили їх обриси через завірюху. Йдемо хребтом, що без перепадів висот виходить на гору Маришевська, а вже звідти йде досить різкий спуск жерепом. Стежка вже трохи заросла, й час від часу доводиться протискатися крізь зарості альпійської сосни - сумнівне задоволення. Я був дуже радий, коли стежка перейшла в зону лісу, йти тут одне задоволення. Так ми вийшли до руїн старого туристичного притулку. Уже від нього вниз йде дорога, спочатку досить рівна і з гарними панорамними краєвидами. Але згодом вона стає настільки крута, що навіть важко уявити, як нею може рухатись автомобіль. Бо наші ноги ледь витримували такий кут спуску, тут геть немає серпантинів, просто стрімкий спуск вниз.

Дорогою ми ще кілька разів зупинялися, щоб перепочити. Можливо, є люди, які можуть пройти його за один раз, я ж явно не з них)

Ми планували заночувати у гірській хатинці - Білий Слон. (Ґаджина) як і того року. Але, на жаль, нам не вдалося забронювати тут місця, бо якраз на ці числа тут будуть робити ремонт. Тому ми домовилися про ночівлю в садибі "У Хацюків", що знаходиться найближче до маршруту. Але на три кілометрі далі, ніж Ґаджина.

Коли вже доходили до села, я зв’язався з власником гостиної садиби й повідомив, що ми за годину будемо. Нас запитали, чи готувати нам щось, я не був готовий до такого питання, але мені було приємно. Усі дружно погодилися повечеряти цивільно, сидячи за столом, домашньою їжею, а не з пакетів. Якщо вірити мапі, то нам було йти десь із кілометр, але зараз, коли вже темніло і все тіло було стомлене, це здавалося вічністю. Воно й не дивно: за сьогодні ми набрали близько семиста метрів, пройшли понад двадцять кілометрів, і скинули ще тисячу метрів… У темряві, з горем пополам знайшли садибу. Вона причаїлася за містком через річку на схилі гори. Нас зустріли і сказали розміщатися, майже весь другий поверх був у нашому розпорядження, у нас було чотири чи п’ять номерів на вибір. Першим ділом дуже хотілося прийняти гарячий душ, І він тут був. Хто знає, як це — той зрозуміє. Не встигли ми ще й помитися, як нас уже кликали вечеряти. Столовою служив окремий будиночок, де горів камін і було дуже затишно. На столі нас уже чекала грибна зупа в глибоких горщиках. Ми сіли вечеряти. Коли ми з’їли супчик, і думали, що це вже все, нам ще принесли картопляне пюре із сосисками і бринзою. Господиня ще й виправдовувалась, що усе так скромно, і в них було мало часу на підготовку. Але ми вже були ситі й задоволені, нам було добре) Обговорили плани на завтра, вирішили, що добре було б теж прокинулися рано і виїхати раніше. Я зв’язався з нашим водієм і домовився про час. Лягаємо спати як зазвичай, режим уже вкарбувався в організм.

День 4

Гастро — Ворохта

Шоста ранку, дзвонить будильник. Нас це вже геть не дивує й не лякає. Прокидаємось, п’ємо чай. Розраховуємося з господарями. Кирилу так сподобалося, що той залишив чайові, від чого старенький господар зрадів, і ще хотів нас пригостити якоюсь настойкою на «мертвих бджолах» і салом. Ми подякували і ввічливо відмовилися. То був би ще той трюк пити о сьомій ранку). Виходимо із садиби і йдемо до центру села, йти нам ще кілометрів три-чотири. Наш транспорт уже їде нам на зустріч. Вантажимося в бус і їдемо. Тривалий час дорога рівна, але без покриття, просто кам’яний насип. Лиш через півгодини її змінює асфальт. Ось ми вже й у Ворохті. Шукаємо, куди б це зайти поснідати. Піцерія в центрі чомусь зачинена. Натомість відчинене кафе «Говерла». Зовні нічим непримітний заклад, всередині ж дуже затишний, з великим кам’яним каміном, що тріскотів і обігрівав приміщення. Нам принесли меню, і тут ми геть розтанули. Ціни були ну дуже приємними. А коли нам принесли замовлення, ми ще більше зраділи. Порції великі, усе свіже й дуже смачне. До поїзда ще лишалося кілька годин, і ми пішли на вокзал. Дорогою зайшли на місцевий базарчик, купили місцевої бринзи, трохи продуктів у дорогу, адже виїжджаємо в обід і їхати нам ще шістнадцять годин. Сіли на лавочках, поки світило сонце було добре й тепло. Як тільки його закривали хмари, прохолодний вітерець нагадував, що зима не за горами. Ось уже й наш поїзд. мене завжди дивувало, як їх оголошують. Виглядало це приблизно так. Ми сіли в поїзд, зайняли наше купе й рушили. Як тільки ми рушили, небо затягнуло хмарами, і пустився дощ. От що значить — пощастило з погодою) Три з половиною дні в горах без жодної хмаринки і краплі дощу.

Висновки

Хоч Укрзалізниця і приготувала нам пригоди з самого початку, та гори були до нас дуже лояльними і поблажливими. Навіть Чорногора побалувала нас погодою і краєвидами. Лиш марштут був до нас невблаганним, але тут усі претензії лише до нас, самі ж його планували. Пройдено приблизно 50 кілометрів, набрано більше двох тисяч метрів. Особливо виснажливими були відрізки маршруту другого і третього дня. Другого дня був порівняно короткий маршрут, але з різноманітними перепадами висоти, що давалися важко. А третього був найдовший перехід, у 22 кілометри, де ми набрали сімсот метрів і скинули тисячу.

Притулки, що заброньовані наперед, добряче розвантажують побут і додають комфорту. Особливо в міжсезоння, коли вже досить прохолодно. Не може не тішити те, що в місцях ночівлі можна замовити їжу, на місці або наперед. Це теж економило багато сил та часу для нас. Я взяв на кілька порцій сухпайків менше, ніж треба, і їх якраз вистачило.

Стартова вага рюкзака, з десятьма кілограмами - це приємно. Особливо, з огляду на те, що три з них — фототехніка. Це перший раз, коли я йду в похід з рюкзаком на 30 літрів. Не треба брати намет, килимок, лише спальник. Замість важкого зимового спального мішка взяв найлегший, що в мене був, лише півкіла. Та й він був потрібний лише для однієї ночівлі на полонині Борсучина. Там є матраци й подушки, але немає постільної білизни й ковдр. Усі інші місця мали не тільки постіль, а й санвузли з гарячою водою. Маю визнати, що приємно йти і знати, що сьогодні ти будеш ночувати чистим і в теплі. Це дає певний стимул йти до останніх сил і не переживати за табірний побут ввечері.

По фототехніці: взяв із собою два об’єктиви - легенький ультраширік 18 F2.8 та важкий 70–200 F4. І на цьому маршруті мені ці фокусні відстані були дуже зручними. Там, де були відкрита місцевість, я йшов із телевіком. А в лісі і для нічних фото я одягав на камеру 18міліметровий об’єктив. Усі світанки в поході були дуже фотогенічними, з туманом і сонцем. А вночі було гарне чисте небо, для астрофотографії. Мінімум дві ночі підряд в об’єктив камери потрапив Чумацький Шлях.

Підводячи підсумки, скажу, що це була дуже динамічна й насичена мандрівка, яку я точно захочу повторити або модифікувати. Враховуючи, що я проходжу маршрут уже вдруге, він стає традиційним)

Відео

Дякую за увагу, до зустрічі на стежках)