г. Яйко Ілемське, г. Горган Ілемський, хр. Аршиця, о. Росохан; 5 днів 4 ночі
Похід почав плануватися дуже давно, як і зазвичай буває з походами. В наш пішло менше людей, ніж мало, та ті, хто й не збирався )
День перший: Рушили ми з Житомира на авто, виїхали на світанку. Їхали по трасі Київ- Чоп, Костя майже всю дорогу спав, один раз зупинилися щоб поїсти в якомусь селі на Рівненщині. Дорога до Стрия дуже хороша, але далі до Долини і Мислівки просто жахлива. 7-8 годин - і ми вже в Мислівці о 14:00. Домовилися про стоянку авто в місцевому готелі-ресторані “Ведмідь”. І от ми (я- Богдан, мій бро - Ярослав, друг Сашко та його товариш по службі Костя) рушаємо вздовж р. Свіча.
Дійшли ми до того місця, де колись мав бути міст через Свічу, але моста не було (схоже розвалився під якимось лісовозом). Роззувшись та закачавши калоші, ліземо вбрід, видно що відсутність моста не зупинила лісовозів, і вони спокійно їздили. Сохнемо і йдемо далі лісовозною дорогою.
Доходимо до притоки Свічі - р. Правич, робимо привал, варимо юшку та чай, і тут виявляється, що я взяв мало солі, їмо і рушаємо далі. Йти було важкувато, оскільки незадовго до нашого приїзду йшов дощ, доходимо до підйому між горами Горган Ілемський і Яйко Ілемське. Подолавши даний нелегкий підйом, вирішуємо заночувати на полонині Мшана, де ставимо намети, готуємо їжу . Миємося під туристичним душем, відігріваємося біля багаття та травимо байки. Ідемо по наметах…
День другий: Неквапливо прокидаємось. Брат вже не спить і зустрічає нас натуральною свіжозвареною кавою з “димком”. Готуємо якусь юшку. Ярик черговий раз тролить мене за те, що я взяв мало солі). Збираємо намети, пакуємо рюкзаки і рушаємо на хатинку на схилі Яйка. Йти на хатинку ми наміру не мали, але так як хтось забув сіль), вирішили перевірити чи не залишив бува її хтось на хатці. Ще одним фактором було те, що Сашко і Костя не бачили хатинки в горах, тож ми рушили.
Ще кілька хвилин жорсткого набору висоти, і ми на траверсі до хатинки. Все супер, тільки я не розносив нормально черевики, і моїм п’ятам добряче дісталося, але пластир допоміг.Легенько прогулюємось траверсом, ще кілька хвилин набору висоти - і ми на хатці. До нас були культурні туристи, в хатці прибрано, а найголовніше те, що була купа солі (десь близько пів літра), ми відсипали собі грамів 100. Вирішуємо теж трохи похазяйнувати і прибираємо біля ватри, палимо тріски і сміття.
Ті дивуються кислотному камінню та фіолетовим слимакам.
Вилазимо на гору, назад повертаємось маркованою стежкою через плай.
По дорозі набираємо чистої води і спускаємось до траверсу. Вже пізно і сутеніє, декому стає страшно, і йому здається що ми тут не йшли і пропустили підйом до хатинки, але трошки пізніше виявляється, що все нормально, просто в темряві все здається інакше. Доходимо до хатинки вже в цілковитій темряві, брат гукає, переживає, каже що з нього вже почала лізти цегла). Знову варимо юшку і п’ємо каву. Приймаємо душ. Лягаємо в хатинці, розказуємо всілякі страшилки і лягаємо спати. На завтра план піднятися на Горган Ілемський і знайти Аршицький траверс.
День третій: Прокидаємось, варимо юшку з макаронами і консервою зі скумбрії - найдешевшою консервою, що ми мали, а з неї виходить найсмачніша юшка, парадокс… п’ємо каву з печивом, і рушаємо на Горган Ілемський. Трошки перепочиваємо на Мшані, запасаємось водою, їмо по шоколадному батончику і рушаємо на Горган.
Гора дуже цікава, підйом дуже пологий, тому майже не втомлюєшся і не захекуєшся, на горі немає високих дерев, лише молоді або стовбури старих повалених смерек, каміння (горгани) значно більші, ніж на Яйку. Видивляємося траверс по правій стороні, але його немає… що ж робити? на GPS є лише ділянка від озера Аршиці і до Лужків. Дряпаємося далі на Горган, так і не знайшовши траверсної стежки.
Тоді це здавалось розумною ідеєю - йдемо стежкою, яка чим далі тим менше стає схожа на стежку, в кінці-кінців ми просто ломимося через жереп, і або над ним. Незабутні відчуття, скажу я вам! Читав не одну статтю про Аршицький жереп, але все одно потрапив в ту саму пастку. Там ми дійшли аж до сусідньої вершини, не знаю її імені, все що знаю, що висота теж близько півтора кілометра. Там ми вирішуємо йти вниз схилом і шукати траверс.
По дорозі наштовхуємось на якусь стару напіврозвалену споруду, майже на вершині сусідньої з Горганом гори, в якої збереглися лише стіни і рештки дерев’яного перекриття. Ще годину прориваємось через жереп, подряпані ноги, одяг в живиці, ці відчуття не передати словами ). Потроху жереп починає рідшати, і на зміну йому приходить низький лісок, по якому йти трошки легше, але не набагато, невдовзі бачимо нормальний смерековий ліс, йдемо по діагоналі, спускаємось і прямуємо до Аршиці.
GPS показує нам півтора кілометри по прямій. Пройшовши близько 2-3х годин, GPS все ще показує ті самі півтора кілометри, і через годину 1.4. Брат питає, скільки ще, я навіть не знаю як йому пояснити, що за 3 години ми пройшли 100 метрів ) Йдемо диким лісом, дійсно диким, всюди мох товщиною в кільканадцять сантиметрів, і нога так і хоче провалитися в якусь нору. Ще кілька годин по первозданному Аршицькому лісу, який майже не зазнав втручання людини.
Бачимо струмок, вирішуємо, що йти так не є розумно, і спускаємось понад ним вниз в надії, що вийдемо на лісовозну дорогу понад р. Мшана. Трошки спустившись, бачимо дві стежки по обидва боки струмка, вони в чудовому стані, і видно, що по них ходять. Тут до нас доходить: це ж і є траверс, той легендарний райшток! Стежка ходжена і широка, від метра до півтора, і найцікавіше, що вона зовсім недавно чистилася, видно свіжу тирсу від бензопил і свіжі зрізи на колодах. З полегшенням і наснагою крокуємо траверсом, перепадів висоти майже немає, йти легко і не тісно, лише висока чорниця після дощу грозиться намочити ноги. GPS ловить не завжди, а лише на деяких ділянках та відкритій місцевості. Ось-ось маємо підійти до струмка, який витікає з Аршиці, але оскільки деякі струмки пересохлі, а деякі ні, то зорієнтуватись на незнайомій місцевості важкувато. Вже темніє. GPS як і раніше ловить не завжди, вмикається в один добрий момент і каже нам, що ми пройшли озеро Аршицю. Оскільки вже досить темно, вирішуємо спуститися до струмка і вирубки біля нього, і заночувати там.
Знаходимо декілька більш-менш горизонтальних поверхонь, де можна поставити намети, то була кам’яна дорога для спуску лісу. Поряд був струмок, тож проблем з водою не було. Оскільки це була вирубка, проблем з дровами, м’яко кажучи, теж не було, дрова були скрізь ). Втомлені, в темряві, з мокрими ногами, ми розпалюємо велике багаття. Шукаємо гілки, папороть та мох і кладемо під намети, оскільки каміння досить грубе. Якщо спина і витримає таке “Спа” , то за дно намету я не впевнений. Ставимо намети на нашу подушку. Ніхто вже нічого не хоче робити, всі змучені і голодні. Зважаючи на те, що Сашко вчився на кухаря, то ми перекладаємо обов’язки з приготування їжі на нього. Сашко варить швиденько макарони і ми їмо їх, лягаємо втомлені спати, не вимивши посуд. Мокре взуття залишаємо біля вогнища. Струмок шумить дуже гучно, але це не заважає нам заснути міцним сном….
День четвертий: Зважаючи на вчорашні події, те, що ми спали як убиті, не було дивним.
Трошки розворушившись, почали вмиватися, готувати сніданок, просушили одяг і взуття. Почали думати над тим, що робити далі, вирішили не вертатись назад, а йти траверсом і далі до Росохану. Спускатись до вирубки було легше, ніж підніматись. Врешті-решт, видряпавшись на райшток, рушаємо ним в сторону Осмолоди.
Траверс просто казковий, широкий, встелений м’яким мохом, і майже без повалених дерев. В декількох місцях траверс губиться у вирубках, але якщо бути уважним, то легко знаходиться. На тих самих вирубках ловив GPS та та телефони.
Ще там була просто купа чорниці, дійсно величезної! Наїлися досхочу, йдемо далі, йти одне задоволення. В одному місці навігатор дає знати, що Росохан знаходиться нижче від траверсу, і треба спуститися десь на метрів 100, що ми і робимо.
Мулу в озері немає взагалі, лише кілька колод на дні дають знати, що озеро не витівка якогось скаженого дизайнера ландшафтів. Над водою багато комарів, певно, розводяться вони тут. В деяких місцях вода чомусь синювата, ми не розуміли, але кинувши камінчик, стало ясно, що не все так просто, як здається ). Взяли мотузку, прив’язали до одного кінця камінець, і зробивши поплавок з дерева, закидаємо таку вудку в озеро. Після кількох спроб виявилось що глибина озера сягає 3,5 метра, а око наївно думає що там метр -півтора від сили ). На весні глибина озера збільшується, восени може, а то й в кінці літа, озеро пересихає, тому якщо хочете застати озеро у всій красі - йдіть в першій половині літа.
Табір найкраще розбивати на поличці над озером, там без проблем поміщається намет, певно, колись то була лісовозна дорога.
Розбиваємо табір, тягаємо дрова, варимо юшку, знищуємо найсмачніші запаси: халву і згущик. Набираємо води в душ і миємось. Хотіли скупатися, але вода занадто холодна, а оскільки вже вечоріло, і сонце навіть вдень не заглядало в долину озера, ми передумали. Від озера дійсно тягнуло холодом, не прохолодою, а ХОЛОДОМ, не ризикнули купатися, так і запалення не довго заробити. Лягли спати…
День п’ятий: Думали прокинутися якомога раніше, прокинулися пів на сьому.
Висовуємо носи з намету, в там йде дощик, неохота збиратися під дощем, вирішуємо ще поспати, дякуємо тобі Аршиця! До 9 ранку дощ перейшов в мжичку і ми вирішили, що нема куди відтягувати, почали збиратись. Продерли очі, спробували розпалити багаття, марно - мокрі дрова не горять, навчили їх горіти за допомогою таблетки сухого спирту;). Розігріли вчорашній гречаний супчик з сушеними поліськими грибочками, ай яка смакота!) Добили згущик, додавши його в каву, і відкоркували ще одну пачку халви, - треба ж якось підсолодити настрій в таку мряку. Зібрали намети ї запакували рюкзаки.
Пора вертатись. По траверсу йти не важко, а от мокрі кущі чорниці на підйомі до нього швидко намочать ноги. Брат натягнув пакети поверх шкарпеток, ми з Сашком повторили його махінацію. Пакети трошки допомогли, близько години ми мали сухі ноги. Далі пакети порвалися і ми мусили йти не зупиняючись, бо ноги замерзали без руху. З траверсу було видно, як гарно парують Горгани.
Перли ми траверсом години зо три, і думали куди ж він нас виведе, бо йдучи на Горган Ілемський ми його не знайшли. І не дивно: останні десятки метрів настільки заросли чорницею, що його неможливо ідентифікувати як стежку, тому ми його і не помітили. Таких високих кущів чорниці я ще не бачив, місцями по пояс. Вийшли ми на марковану стежку, що веде на Горган Ілемський.
Далі все по старому: спустилися до Правича,
потім лісовозна дорога, яку нещодавно місив лісовоз, як здогадуєтесь йти по такій не дуже приємно). Доходимо до того місця, де колись був міст, ноги і так мокрі, роззуватись немає сенсу, ліземо взуті. Дуже сильна течія, ледь не валить з ніг, хоча глибини по-коліна. Останній кілометр до Мислівки, брат побіг в перед як сайгак, ми ледве чвалаємо. Він забрав авто з стоянки і йде нам назустріч, кілька сотень метрів, але як приємно. Йшли ми 8 годин без зупинок і навіть перекусів, з них 7 з мокрими ногами. Замучені, мокрі, голодні, але задоволені, залазимо в авто, і гайда додому. А додому ще якихось 500 кілометрів …
