Є три вихідні дні, є компанія - чому б не піти на Покрову в гори? Середина осені - веселий час для походів, погода може бути непередбачувана, що ж цього вийшло ?.. Як це часто буває, перед початком мандрівки охочих так багато, аж страшно, а на практиці йде набагато менше. Так було і цього разу. Опинившись у Ворохті, перед нами був вибір: зачекати на дизель в сторону с.Вороненко, чи йти пішки і можливо виграти кілька годин часу. Майже усі забігайлівки у Ворохті відчинялися ближче до обіду, тому великої користі від нашого перебування тут ми не отримаємо, вирішено - йдемо пішки! Трохи блуканули, слухаючи навігатор та вуйка, який розказував що тут можна пройти городами. Але все ж безпечно вийшли на дорогу. Побачили вже знайомий діючий віадук. Тут інколи проїжджають потяги. Я робився якийсь злий і дратівливий, це для мене типові симптоми голоду. Вмовив хлопців ненадовго зупинитись на перекус, щоб ніхто не постраждав. І уже після цього, з гарним настроєм рушили далі у напрямку станції Вороненко та однойменного села. Вороненко - невелике село, що розкинулося серед гір. Саме звідси і починається маркований жовим маршрут на хребет Кострич. Хати в селі стоять поодаль одна від одної, атмосфера тут осіння, наповнена меланхолією і неквапливістю. Таке враження, що життя тут або зупинилося, або йде дуже повільно і розмірено. Погода ніби тепла, але відчувається, що вже не літо. Ще минулого тижня тут лежав сніг, земля не встигла висохнути. Те, що я взяв важкі черевики, гріло мені душу. Після села починається відчутний набір висоти, але без звички мені важко; таке буває, коли стаєш офісним планктоном. Невдовзі ми дійшли до першої хати на маршруті, ночувати ми тут не збираємось. Зате тут є вода, та стіл з лавочками - можна зупинитися на обід, що ми і зробили. Ще тут є гойдалка - та не проста, а дуже висока. Троси закріплені на висоті близько 10 метрів. Самому розгойдатися тут дуже важко, тож дуже добре, коли в тебе є пара неадекватних компаньйонів. Рушаємо далі. Дорогою нас обганяє чоловік на квадроциклі, важко ідентифікувати, хто він - чи то мисливець, чи то лісник. Дорогою доводиться кілька разів зупинятися, щоб одягнути або скинути шар одягу. Бувають моменти, коли світить сонечко і штиль - хочеться зняти кофту, бо гаряче. А буває налітає холодний вітер - так, що аж мурашки по шкірі. Осінь - вона така... Проходимо ще одне гуцульське господарство, тут нікого. Певно те, що ми рушили на день раніше за офіційні вихідні, дало нам фору перед іншими мандрівниками. Ярик каже, що далі буде краща хата, тому не зупиняємось. Ось уже видно попереду відгалуження хребта, на ньому ще одне господарство. "Це саме воно", - каже Ярик. Мені господарство нагадує якусь метеостанцію вдалині від цивілізації, що частково є правдою. Всередині досить затишно та світло. Було трохи сміття всередині будиночка, але не катастрофічно, можна прибрати. Всередині є пічка, що дуже приємно. Ще є чотири окремих ліжка та стіл. Біля хати заготовлено чимало дров. Далі звичайний мандрівний побут: готування їжі, прибирання, Ілля відразу побіг по гриби. Я паралельно старався усе знімати на камеру, щоб потім смакувати консервовані емоції довгими зимніми вечорами. Ілля - грибний мисливець, за невеликий проміжок часу повернувся з грибами і став їх нам описувати, робив він це так впевнено і науково, що сумнівів у його компетенції не виникало. А так як він ще і веган, у нього було трохи свіжих овочів. Тож на вечерю ми мали смачнючий кус-кус з овочами і грибами. Сказати, що було смачно - не сказати нічого! Після того, як ситно повечеряли, перемістилися до будинку. Після заходу сонця надворі було не дуже затишно. Холодний вітер давав знати, що надворі осінь. Трохи зігрівшись, я взявся налаштовувати фотоапаратуру. Закріпив камеру на штативі і спробував щось зняти. З однієї сторони повний місяць добре підсвічував ландшафт, з іншої - створював багато паразитного світла. Позасинали, спати було досить комфортно. Ми тестували нові килимки: Exped AirMat. Скажу, що спати дуже зручно. Але я весь час боявся повернутися, щоб килимок не лопнув. Десь глибоко в душі я розумів, що нічого не трапиться, але все ж боявся.

День 2

День обіцяв бути гарним - світить сонечко, дме легкий вітерець. Говерла ніяк не хотіла вилазити з під хмарної ковдри. Не поспішали збиратися і ми. Хоч і прокинулись ми досить рано, але збирались дуже довго. Готування смачної їжі займає чимало часу. Але воно було того варте. Повірте мені - фото не передають і десятої частки того, як це смакувало. Врешті-решт зібралися та вийшли на маршрут ближче до обіду. Ми покидаємо наш тимчасовий притулок і рушаємо далі хребтом Кострич. Небо було без жодної хмаринки. Особисто мені йти було важко. Я проклинав свої черевики з кожним зробленим кроком. Я не знав, яка погода буде на маршруті, і з запасом одягнув тяжкі зимові черевики замість легких трекінгових кросівок. Кожен крок давався з зусиллям. Перехід видався не з легких. Єдиний відрізок, де я міг хоч якось реалізувати свої важкі черевики, був спуск. Тут високі черевики трохи зменшували навантаження на ноги. Стрімкий спуск в долину річки Прут, тут ми трохи освіжилися та поповнили запаси води. А далі підйом на хребет Кострич, особливих пейзажів не було аж до полонини Веснарка, де ми і розбили наш табір. З водою тут виявилось туго, тому Ілля підрядився добровольцем і повернувся трохи назад по воду. В той час ми з Яриком розпалювали багаття, тягали дрова та ставили намет. Поступово взялися до готування вечері. Ніч швидко упускалася на гори. А ми сиділи сиділи біля багаття, вечеряли, пили чай та травили байки. На небі з'явилися перші зорі. Зійшов місяць, заливши своїм світло полонину. Я взявся ловити світло. Одягнув на камеру ширік 14 2.8. Дістав штатив, який уже добряче потріпало. Знімав на витримці, світла було чимало, ISO можна було б поставити і менше. А ще важко зрозуміти, де в об'єктиві нескінченність, тому робив чимало тестових знімків. Місяць уповні просто заливав своїм світлом полонину. Я був сильно обмежений у напрямку зйомки, щоб не було великого перепаду по експозиції. Полягали спати ми досить рано, крім Ярослава: він ще досить довго сміявся біля вогнища з мандрівникам з собакою, яких ми зустріли. Вночі, коли я вибігав вдовольнити свої фізичні потреби, пес ясно дав мені знати, що вночі краще спати, а не тинятися в сутінках.

День 3

Як добре відкрити двері намету і бачити такі панорами. Ранок третього дня видався напрочуд теплим, майже літнім: світить сонце, вітру немає. Сніданок знову царський ,Ілля знову вполював нам грибів. Гриби на грилі мають ніжний смак та пікантний запах диму. Ярослав же готував оладки з журавлиною. Він ніс з собою під кіла муки, десяток яєць та упаковку сушеної журавлини. Смажились вони в кришці від армійського казанка. Перший раз я спробував оладки в горах. Я думаю, що з такою "дієтою" не схуд в поході, а скоріш набрав масу. Почувши приємні аромати, прийшов сусідський пес. Він довго медитував в очікуванні, що одна з оладок стрибне йому до рота. Але зрозумівши, що його тактика не зазнає успіху - вирішив взяти ініціативу у свої лапи. Що він і зробив, ми ж запитали у хазяїв, чи можна таке собаці, ті відповіли: "краще не треба". І Ярику довелося діставати оладку з собаки. Собака був врятований, але засмучений, що не зміг поласувати гарячими оладками. Вийшли на маршрут. Гарні панорамні краєвиди є великим плюсом даного маршруту. Звідси видно весь Чорногірський хребет, починаючи з Попа Івана і закінчуючи Петросом. Тут 30 Кадрів на 135мм, можете відкрити і подивитися повний розмір Звідси можна добре роздивитися Говерлу і як витоптали дороги на неї, маленькі лісисті хребти та села поруч. В той же час йти хребтом не важко, він не має великих перепадів висот. В той час коли на Чорногірському хребті вже може бути холодно і лежати сніг - тут буде золота осінь. На хребті є чимало вівчарських господарств, де в теплу пору живуть люди. Зазвичай тут без проблем можна купити сир. Місцева бринза не схожа на магазинну, - просто якось спробуйте. Взимку ці споруди зазвичай пустують, і тут часто зупиняються мандрівники. Незчулись ми, як почався спуск до цивілізації, в село Красник, що розташоване в долині Чорного Черемошу. Спуск був досить стрімким, На схилі дуже багато кущів шипшини - чомусь вона вподобала цей схил. Майже протягом всього маршруту є хороший мобільний зв'язок і навіть інтернет. Хлопці вирішили цим скористатися і почали шукати, де в селі можна прийняти душ. Після кількох дзвінків ми все ж домовились. Ось ми вже у селі, шукаємо наш готель. В одному готелі нам за демократичні 30 гривень з людини дозволили прийняти душ. Той, хто ходить в походи, зрозуміє, як це круто! Часто в кінці мандрівки мене розриває від двох крайностей: я заздрю людям, які тут живуть, бачать кожен день з вікна ці краєвиди. І в той же час я розумію, як тут важко жити, заробити копійку. Я бачу, що я своєю присутністю, своїм дивакуватим захопленням здаюся їм дивним. Деякі місцеві жителі здаються не дуже радими, один дядечко чи то під градусом, чи то з білочкою, риторично голосно питав: "Чого ви туди ходите, що вам в тих горах треба ?". Йому певно важко зрозуміти, що ми - жителі рівнин та бетонних джунглів, інакше дивимось на ті ж самі гори... Але я уже ні за яку ціну не відмовлюсь від цього. Мандрівки в гори для мене - це вихід з зони комфорту, тут я відчуваю себе маленьким і безпомічним та одночасно радію цьому, це мій особистий психолог...

Відео

Продовжую консервувати емоції: змонтував ролик; він не несе особливої репортажної цінності, а створений більше для передачі настрою та емоцій. Щоб не пропустити нові відео та публікації ПІДПИСУЙТЕСЬ на мій канал.

Хто усі ці люди?

P.S.

Ось ви і дочитати до кінця. Мені завжди цікаво, які емоції викликає мій контент, як ви його сприймаєте, що вам сподобалось чи навпаки не сподобалось.Коментуйте, ставте питання, не соромтесь.

Дякую за увагу!