За вікном золота осінь. Давненько ми з малою не ходили разом в гори. Поки є можливість, вирішили, що треба вирватись з тісних офісів в такі дикі і одночасно затишні Карпати. Хоч на кілька деньків звалити з метушливої цивілізації. Вийти з зони комфорту - відчути, що ти живий. Почати цінувати те, що маєш, та отримувати задоволення від простих речей. Тим більше, що я дуже люблю осінь в горах. З однієї сторони, це пора досить нестабільна. Може бути холодно, може піти сніг, можуть бути зливи. А може світити сонечко і весь маршрут ви пройдете в футболці. Тому спорядження має бути близьким до зимового. Осінь в Карпатах виглядає дуже меланхолійно і кольорово. Тут можна побачити всі кольори та відтінки дерев. Від вічнозелених смерек до золотих буків. На проходження маршруту у нас лише 3 дні і 2 ночі. А якщо бути точним, то лише 48 годин. Вибрали Маршрут Мислівка - Осмолода. В планах було поменше нести, пошвидше йти, і побільше фотографувати. Продуктова розкладка на 2 людей на 3 дні заважила на 3 кг, що як на мене зовсім не багато. Ще в мене нове шкло - "Юпитер-37A", яке я хотів перевірити в бойових умовах. Виїхали з Києва 20 жовтня ввечері, і вже на світанку були в Стрию. Чекати першого автобуса на Долину не хотілося. Домовилися з перевізником, який здер з нас три шкури. Але вже о 7 ранку ми були в Мислівці. Тут ще темно, вмикаємо ліхтарики. Швиденько готуємо вівсянку, п’ємо каву. Поки збирались, вже й розвиднилось. Добре, що з собою мали воду: вода в річці була мутною. Може дощі, а може ліс рубають. Мислівка - традиційне село серед гір. Село не глухе, через нього проходить дорога на Хуст. Основним промислом тут служить лісозаготівля. В села є своя автентичність і шарм. По дорозі ми зустріли песика, і він від нас довго не хотів відставати. Ми пробували пояснити псу, що, мовляв, їжі у нас для нього немає. Але він все одно майже пів дня йшов з нами. Будиночки тут стоять поодаль одне від одного. Ось так виглядає тутешня карта маршрутів. Нам сьогодні йти жовтим маркуванням. Переходимо залізний міст через р.Свіча. Далі потихеньку йдемо лісовозною дорогою. Яка виводить нас на вирубку. Хоч сама вирубка досить гидотна, і тут легко втратити марковану стежку, краєвиди тут відкриваються дуже гарні. Ще такі Песик і далі не хотів від нас відставати. Імені його ми не звали, тому вирішили дати йому тимчасове. Хай буде Рудик - на тому і зійшлися. Ландшафти почали змінюватись. Тут уже більш типові саме для горган кам’яні стежки і завали дерев. Те, що я найбільше люблю в цих горах. Так ми потихеньку вийшли на гору Малий Пустошак. Після чого добряче виснажилися і вирішили організувати тут швидкий перекус. Висота набирається. Потроху відкриваються далекі горизонти. З великого Пустошака вже видно гору Горган Ілемський, на який нам лізти далі. Різкий спуск - і ми на пол. Німецькій, звідки нам знову треба набрати 400м висоти. На полонині є кілька джерел води. Знайти їх не важко. Вирішуємо підкріпитися перед штурмом Горгану. П’ємо чай. Тут і сили звідкись з’явились, йти стало легше й веселіш. Крок за кроком - очі бояться, а ноги йдуть. От ми вже стоїмо на вершині Горгану Ілемського. Позаду - молочне море. Марічка вже давно не була в горах. неозброєним оком видно що мадрівка їй довподоби. В якому плавають поодинокі вершини гір. Під вершечком навіть лежало трохи снігу. А на вершині був сильний вітер. Довго тут не затримувались. Починаємо спуск до полонини Мшана. Вже починає темніти, а нам ще добрих 2 години йти. Проходимо кам'яну галявину. І тут починається... Перед нами завал із сухостою. Пройти його прямо просто не реально, йдемо в обхід. Обхід - це спуск по дикому лісу, по якому теж не легко йти. Тут уже зовсім стемніло. Того дня я більше не фотографував, просто відпало бажання. Блудили ми хвилин з 15 непролазними хащами. Увімкнули навігатор, той показав що стежка в 50 метрах. І так, потихеньку, ми вийшли на стежку. Було вже зовсім темно. Увімкнули ліхтарі, і невдовзі ми вже були на пол. Мшана. Біля самої полонини нас добряче полякав пугач: той жартівник видавав дуже дивні звуки. Тут я змінив акумулятор. Підкріпилися арахісом, і знову в дорогу. Хвилин 15 набору висоти - і ми на траверсі. І тут нас чекали сюрпризи. Кожні кілька десятків-сотень метрів завали. Ми вже геть втомилися йти, а тут ще й перелазити колоди треба. Найважче було, коли дерево опинялось десь на висоті поясу. Тоді його толком і не перелізеш, і підлізти під ним важкувато. Але потрошки, змучені, в темряві ми все ж дійшли до підйому на хатку.Тут уже з новим завзяттям видерлись стежкою, яка мені раніше чомусь здавалась набагато крутішою і важчою. Проходимо могилу воїнів УПА, на якій нещодавно встановили прапори. В світлі ліхтарів виникають знайомі обриси будиночка. До хатки ми дійшли приблизно о 10, диму з труби не видно. Підходимо до дверей, двері закриті зовні на защіпку. Відкриваємо - в хаті пусто. Ще й більш-менш чисто. А найприємніше те, що є запас дров. Радий, що такі дрібниці стають неписаним правилом. Дрова - це дійсно дуже приємно, бо не треба змученому, в темряві йти їх шукати. П’ємо чай, відігріваємось. Марічка витягла килимок, не втрималась і заснула. Я сходив по воду і нагрів її на буржуйці. Десь опівночі мав повне відро гарячої води. От що-що, але залазити в спальник брудним я не люблю. Потім і спати не приємно, а прокидатися ще гірше. Буджу Марічку, миємось, і втомлені лягаємо спати... Навів будильник на 6 ранку, в надії познімати зорі. Але прокинувшись і вийшовши на вулицю, побачив, що небо затягнуло хмарами. Трохи засмучений, але з спокійною совістю пішов я досипати. Прокинувшись, почали готувати чай та макарони з бринзою на сніданок. За вікном йшов дощ. Як же приємно сидіти тут в теплі та затишку і попивати гарячий чай з імбиром та лимоном. І взагалі було досить прохолодно. Тому ми ще раз розпалили пічку. Коли дощ трохи стих, я вийшов надвір оглянути все. Бо вчора прийшли затемна. На кущиках ще досі можна було знайти поодинокі ягідки чорниці. Як виявилось, котрісь з "папєрєдніків" вирішили, що бляшанки гарно вписуються в пейзаж. Ось єдине фото з мандрівки, де є я. Біля хатки лишився клаптик снігу. Якщо почитати журнал, то стає ясно, що тиждень тому був чималий снігопад, і снігу випало багато. Ми теж залишили свій запис в журналі. Я заготував трохи дров. Нехай і комусь після нас буде приємно. Помітив, що зрізали кілька живих дерев біля будиночка. Я розумію, що так простіше і зручніше, але лише в якихось кількох десятка метрів далі повно сухостою. Не лінуйтеся, в Карпатах і так вистачає лісорубів, не робіть так! Прибрали, що могли, в хатині. Спакували рюкзаки. Поки прибирали, пустився дощ. Довелося чекати, поки той трохи стихне. Дощ не спішив припинятися, тому вирішуємо йти так. Прощаємося з нашою улюбленою хатинкою, яка прихистила нас від непогоди і дала притулок. Йдемо на спуск. Спершу доходимо до траверсу, потім перетинаємо його і спускаємось стежкою далі, поки та не губиться. Але вже тут лінія лісу закінчується. І відкриваються краєвиди на навколишні гори та хребти. Тут і Аршиця, що парує попереду. І туманні ліси Яйка Ілемського позаду. Дуже люблю туман в горах. Особливо в лісистих Горганах. Це надає їм ще більшої містичності та величі. Маємо спустися в долину річки Мшана. Спускатися доведеться через стару, зарослу чагарями вирубку. Клопоту це нам завдало добряче. Але настрій бойовий, і невдовзі ми досягаємо долини річки. Заходимо в густий дрімучий ліс. Коли сидиш тут внизу, виникає таке враження, ніби, ти сидиш на дні моря . Тут затишно і ми трохи перекусили. Не встигли ми й оговтатись, як дійшли до закинутого Гуртожитку лісорубів. Почали оглядати кімнати. Всі виявились пустими. На наш подив, тут було навіть більш-менш прибрано. Вже смеркалось, ми вибрали кімнату, вікна в якій виходять на Яйко, з якого ми прийшли. Та й пішли шукати дрова для кахельної грубки, яку, до речі, не так просто розігріти. Але сьогодні в нас були плани все ж її накочегарити. Пішли до лісу, знайшли похилене дерево і потягли до хати. Розпиляв його на довгі колодки, такі, щоб поміщалися в грубку. Ой, добряче ж ми кочегарили, і вже за 3 години вона була гарячою і почала давати нам своє тепло. Спальники ми взяли слабенькі, але сьогодні ми спатимемо в теплі. На мій подив, ближче до ночі почало розпогоджуватись. Хмари розвіялись і відрилось зоряне небо. А в нашій кімнатці горить свічка, і досить тепло від грубки. П'ємо чай, вмиваємося, ставимо сушитися взуття та мокрі речі, і засинаємо... Ранок третього дня: підйом о п’ятій ранку. Треба встигнути до 10:40 дійти до Осмолоди. Не снідаючи, збираємось, просто випивши чаю. Зібралися і вийшли близько шостої. Не встигли й спохватитися, як пройшли більшу половину, опинившись біля Мшанського лісництва. Тут є облагороджене місце для відпочинку. Є і альтанка де ми зупинилися, щоб приготувати вівсянку. Ще тут є міст через річку, яка на карті позначена як "Мшана" а підписана, як "Росохан") Поки готували сніданок, трохи замерзли. Тому швиденько вирушили в путь. З-за гір якраз почали пробиватися перші промінчики сонця. Не пройшли ми й пів дороги, як біля нас зупинився жовтенький позашляховик. Водій люб'язно запропонував підкинути нас до Осмолоди. Ми й погодились. Були в селі вже за 10 хвилин. А так би ще мінімум з годину йшли. Висадив водій нас біля повороту на Осмолоду, подякували йому, а сам поїхав далі на Дарїв. Підходимо до мосту через річку Молода. Ось і дамба на річці. На задньому плані г. Яйко Перегінське. Ось вишка від якої залежав наш зв’язок з зовнішнім світом останні 2 дні Зайшли в Осмолоду. Так як нас підвезли, в нас ще було більше години в запасі. Я вирішив пофотографувати побут гірського села. Листя ще не опало з дерев. Де-не-де навіть ще яблука висять. В старому напіврозваленому гуртожитку лісорубів граються коти. Вони здається запідозрили що ми з іншого району - нам пора тікати, бо отримаємо зараз на горіхи. Тут навіть є пам’ятник лісорубу. Ось уже їде наш бронетранспортер. Він має відвезти нас до Калуша, перші кількадесят кілометрів дороги, навіть язик не повертається дорогою назвати. Але люди веселі, світить сонечко, настрій хороший. Приїхали в Калуш, тут уже стоїть автобус до Івано-Франківська, ще година - і ми в Франківську. Чекаємо на наш поїзд в привокзальному кафе. Ділимося емоціями, їмо, п’ємо чай з тістечками. Мандрівка вдалася. Навіть незважаючи на обмаль часу, я встиг трохи познімати. Є моменти, коли було важко, зате є що згадати. І чи не заради таких маленьких пригод ми вибираємося з зони комфорту? 30.11.16 Update! Змонтував коротеньке відео. Це не є репортажем, було більше бажання передати атмосферу та настрій.